Вівторок, 23.07.2019, 08:36
Вітаю Вас Гость | RSS

Недобоївський НВК

Меню сайту
Наше опитування
Які знання на Вашу думку дає школа?
Всього відповідей: 273
Форма входу
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Контактна інформація

Трагічні сторінки

М. О. Давня,
вчитель історії,
 вчитель-методист
Трагічні сторінки
 ГОЛОДОМОР В СЕЛІ НЕДОБОЇВЦІ
 ВСТУП
 
Так як людина не може існувати без майбутнього, так і нічого не варта вона без минулого свого народу. Багатостраждальна історія нашого народу. Ми не повинні забувати тяжких її сторінок. Не сьогодні сказано: час народжувати й час помирати, час руйнувати й час будувати, час розкидати каміння й час збирати його, час мовчати й час говорити. Хай ці гіркі слова правди, народження після десятиліть безмовства, ляжуть першим нашим каменем у підмурок всенародного пам'ятника трагічній історії українського народу. Дякуємо Богові і тим натрудженим рукам селянським, що сьогодні ми маємо святий хліб. Адже без цього скарбу ніхто не сідає до столу. Ти освяти цей хліб, що на столі, Любов'ю тих, що впали на світанні На ще не зораній плугатарем землі. Питання голоду 1946 - 1947 років в нашому краї мало вивчене. Є дуже багато білих плям, тому зважаючи на те, що є ще очевидці тих років, я вирішила на основі їх розповідей дізнатися про той період життя жителів села. В першому розділі зібрано матеріал, зі слів очевидців, про те, як жили жителі села в голодні 1946 - 1947 роки. Вказано конкретні факти, як люди намагалися вижити, вишукували хоч які-небудь продукти харчування в інших областях. Діти змушені були їхати найматися на роботу за харчі. У другому розділі мова йде про репресивні заходи, які були застосовані до жителів села в 1946 - 1947 роках. Влада не гребувала ніякими методами, аж до арешту та засудження людей до позбавлення волі. В своїй роботі я використала розповіді очевидців про той період, поставила собі за мету охарактеризувати життя і діяльність жителів села розкрити політичні репресії. Також використано документальні матеріали, які є на руках у жителів села, фотографії того часу.
 
Розділ І. ГОЛОД 1946 - 1947 РОКІВ В СЕЛІ НЕДОБОЇВЦІ
 
 Україна! Моя рідна Батьківщина! Скільки довелося пережити моєму народові... Це три голодомори: 1921 -1923 рр., 1932 - 1933 р. 1946 - 1947рр. Слава Богу, моє село не пережило двох голодоморів, а от голод 1946 -1947 років та політичні репресії цього періоду жителі села тих часів пям'ятають. Щоб написати дану роботу я побувала в багатьох мешканців села, і вони розповіли мені болючі факти часів 1946 - 1947років. Ведучи розмову з Бурлакою Олександром Григоровичем (1923 року народження), я дізналася дуже багато з життя цього поважного чоловіка в нашому селі. Розповідь була довгою й цікавою. Говорячи про ті важкі роки (1946 -1947 рр), у його голосі я вловила тривогу, а в очах побачила великий біль. Чоловік пережив голод, бачив ті страхіття. Спочатку він розповів мені, що причиною голоду були як посуха так і те, що зерно забирали представники влади, були встановлені так звані поставки зерна. Я запитала, що це таке поставки? І почалася розповідь Олександра Григоровича. Спочатку він розповів, що вони їли в ті роки: виймали серединки з соняшника, кукурудзи, добавляли макуху все це мололи й варили мамалиґу. - Одного дня я знайшов на горищі трошки насіння цукрового буряка, ми його змололи, мати напекла блинів. Це була чудова їжа... Весною я поїхав з сусідом у село Рашків змолоти мішечок всякого збіжжя. Коли ми виїхали звідти, то приїхали уповноважені з Хотина і спитали у млині, де ті люди з Недобоївців, але там сказали, що ми давно поїхали, тобто нас не виказали. У 1947 році я разом з односельчанами працював на тоці, чистив зерно. За нами наглядали біля п'ятнадцяти чоловік, щоб ніхто не брав зерно. Пізно ввечері вони позасинали. Я взяв трохи зерна (скільки міг занести) і пішов, не ховався думаю що буде те й буде. Доніс те зерно до вітряка, там мій тесть був млинарем. Ми змололи те зерно і я повернувся на тік, принісши яблук, уповноважені були задоволені, бо вони давно хотіли яблук. Вранці ми з братом Михайлом пішли за мукою, наклавши на візочок дров, трави, щоб не було видно мішка з мукою і привезли його додому. Ми полягали спати а мама наварила вареників, це було велике свято. Пригадую інший дуже прикрий випадок тих часів. Одного разу мою маму викликали в сільську раду і сказали, що потрібно здати одну тонну зерна (поставку). Були жорсткі умови. Ті, хто погодилися здати зерно йшли в одну кімнату, а ті, що відмовлялися - в другу. Коли дійшла черга до матері, уповноважений спитав, а ти Бурлака, що скажеш. Мати відповіла, що треба порадитися з дітьми. Приходить вона додому й каже: ідемо попрощаємося, бо треба одну тонну хліба здати, інакше заберуть мене. Тоді я почав збирати в мішечки зерна різних культур (5 культур було). Пішов на Зарожанський завод там мені зважили і видали квитанції, де були цифри, зданих мною зернових культур. Прийшовши додому, я почав підбирати чорнило і добавляв до тих цифр свої. Наприклад, 8кг я добавив спереді 20 і вийшло 208 кг. і т.д. Я запитала: «А ви не боялися, що вас перевірять?». Ніхто не перевіряв, бо це зерно уповноважені забирали собі, про це я дізнався від людей. - Що ще вам запам'яталося з того часу? - запитую оповідача. - Пригадую ще такий випадок. Було введено державний займ. Але й тут були нечесні люди серед наших односельчан. Моєму братові Івану сказали сільські люди дати займ 15 тис. крб. У нього не було таких грошей, а була менша сума. Виявляється його шантажували жителі села. Іван приніс 3 тис. крб., у нього їх уповноважений забрав і на тому скінчилося. - А де ви брали продукти, яких не вистачало? Починаючи розповідь, мій співрозмовник задумався. Після довгої паузи розповів - Довелося мені їхати конем за Борщів. Брав з дому шапки, шини, гроші,
а там міняв і купував продукти. Дорога була важкою, особливо взимку.
Доводилося по 5 - 6 днів перебувати на чужині, щоб привезти їжу... Ще багато можна написати з розповідей Бурлаки Олександра Григоровича, але у мене є повідомлення й інших односельчан. У розмові з жителями села Сиротою Іваном Кириловичем (1933 року народж.) та його дружиною Ганною я довідалася, як він разом зі своїм братом Тимофієм та Скоробогачем Миколою Юхимовичем змушені були їхати в Станіславську область пасти худобу, щоб вижити. - У 1946 році, десь у квітні, ми поїхали на чужину, найнялися до господарів. Працювали важко зранку до пізнього вечора. Я пас дві корови, телицю, кобилу і коня, а за це господар давав мені тільки їжу, хоч обіцяв, що купить одяг. Я як приїхав в білій сорочці й білих штанях так і пішов звідти в кінці літа 1946 року. Господар навіть на дав мені хліба на дорогу. У поїзді, щоб доїхати до міста Чернівці, у мого брата забрали постоли. З Чернівців ми ішли додому пішки. Невтішною була ця розповідь. З розповідей Николюка Андрія та Гуцула Андрія я довідалася слідуюче: - Голод душив людей, можна було побачити людей спухлих від голоду.
Люди мололи не зерно, а качани від кукурудзи, макух, кукурудзиня,
соняшнячиня. Люди їхали в Станіславську область і вимінювали там речі
на продукти харчування. У селі були так звані десятники, вони приходили
уночі до людей і забирали останні крихти їжі. Якщо в когось знаходили
якесь збіжжя, їх забирали з села (про це я напишу пізніше). Люди їли жом,
лободу від чого їх боліли животи. Також я дізналася, що на зиму
засолювали не огірки й помідори , а бурячиння, яблука, баштани і так далі.
Таке соління вважалося за добру їжу. А коли наступила весна 1947 року,
тим, хто ходив на роботу, давали 300г муки, а дітям 100г. Для людей це
була хоч якась підмога. Мої співрозмовники були дуже засмучені, оповідаючи про часи голоду 1946-1947рр. Слідуючою співрозмовницею була Пістружак Василина. Від неї я також почула невтішну розповідь: - На «Владові» (це назва частини села Недобоївці) жила вдова Параска,
яка мала 12 дітей. Вона поїхала на Тернопільщину, привезла трохи
зерна, але прийшли стрибки й почали вимагати зерно. Діти заховали
його на печі, коли його знайшли то почали бити дітей, а збіжжя
забрали. Мати не мала чим годувати дітей. В сім'ї вмирала дитина за
дитиною. Люди їли траву, листя, жолуді, гриби. Діти ішли в Зарожани на цукровий завод за жомом, дехто й не повертався. У школі давали один черпак супу. Діти стояли з мисочками в черзі. Доки черга дійде до котла, деякі учні падали й уже не піднімалися. На уроках діти не могли висиджувати ( вони лежали на партах) Я була дуже вражена цими розповідями, важко повірити, що таке було, але це я чую від свідків тих часів. Важко було слухати спогади жительки села Ткачук Ольги Іванівни. В голодні роки (1946 -1947р) вона проживала в селі Долиняни. - В сім'ї було 10 дітей. Уповноважені вимагали здавати поставки хліба,
але у нас його не було. Мій батько їхав у Молдову (м. Бричани)
купував там зерно і віз не голодним своїм дітям, а на поставку.
Найстрашніше, те що все це забирали знайомі місцеві люди, які чинно
виконували вказівки зверху. Щоб не померти голодною смертю батько
і мати закопали в городі бочечку повидла. Але потім її не відшукали і
думали, що певно хтось замітив, де її прикопували і просто вкрав. Десь
аж під межею в городі прикопали картоплю. Коли розвеснилося, вода
підбула і картопля зігнила. Щоб не померти з голоду терли у макітрі
конопляне насіння і їли те молочко. Варили у молоці цвіт акації, то
було так зване «тісто з молоком». І дуже стерегли дві корові і вівці, які були в господарстві, тому що частими були викрадення худоби в людей. Ще варили суп з лободи, жарили зерно, квасолю на плиті. У селі Долиняни був випадок людоїдства. Двоє дітей прийшли із села Пашківці до своєї тьоті в Долиняни і не повернулися назад додому. Коли кинулися їх шукати, то знайшли порубані діти в рідної тітки у печі в горшках. її дівоче прізвище Колесник Вєта. Вона була позбавлена волі до 10-ти років. Після цього вона повернулася з тюрми і жила в селі Долиняни. Одного разу батько поїхав в Станіслав наміняв там зерна і вже мав повертатися додому, а все в нього вкрали. Батько повернувся до голодної родини ні з чим. З того горя він занедужав і помер, залишивши восьмеро дітей (2 були вже одружені). Дуже важко слухати, коли розказувала Ольга Іванівна про похорони свого батька. їй було тоді 12 років. Старші діти дуже голосили, тому, що батько був хорошим годувальником а також дуже добрим і щирим чоловіком. Маленькі ж діти, які ще не розуміли, що їх далі чекає, втішалися від того, що хоч чогось поїдять на обіді. У день похорону була сильна заметіль «світа не було видно». Більшість людей на цвинтар не пішли, були знесилені, але залишилися чекати вдома, щоб хоч пообідати. Яму замело снігом, руки і ноги обмерзли льодом. Коли повернулися додому, був поминальний обід. На столах була лише мамалиґа і бринза. Людей було так багато, що наша мама попросила нас щоб ми поки не їли. А коли обід закінчився їсти уже не було чого. А люди, наївшись, полягали спати просто на долівці. Додому їм було важко добиратися у таку погоду. Тяжкими спогадами тих часів поділилися зі мною жителі села Шляхта Яків, Шляхта Ганна, Бурлака Андрій та інші. їхні розповіді теж були сумними.
Розділ II. РЕПРЕСІЇ В СЕЛІ НЕДОБОЇВЦІ ТА ЇХ НАСЛІДКИ
 
 Не обійшлося і без політичних репресій у нашому селі. Спочатку людей забирали на шахти примусово, інших брехнею. Мусурівський Микола (1955 р.н.) мені розповів, що його батька Мусурівського Івана Пентелейовича в 1945 році забрали на шахту, він звідти втік. Після цього його засудила до десяти років ув'язнення й відправили в Магадан. Повернувся додому в 1953 р. Люди не хотіли їхати працювати на шахти, тоді представники влади вихваляли там життя, бо їм потрібно було дати план людей. Деякі люди вірили в це. Так, поїхали на Донбас Майданська Ганна Костянтинівна, Майданський Яків Трохимович, Шляхта Марія Костянтинівна, Шляхта Дмитро Миколайович, а Скоробогач Ганну Савівну зв'язали привезли на підводі в сільську раду і теж відправили на шахти. Майданська Ганна розповідає, що їх обдурили. Умови життя там були дуже важкі, а умови праці ще важчі. Жили вони в гуртожитку, працювали під землею. Чоловіки видобували вугілля, жінки його відправляли та виконували всяку іншу роботу. «Ми попрацювали там два місяці й утекли, - каже Майданська Ганна. Нічого ми не заробили, лише набідилися.» Козар Ганна Олексіївна також була направлена на роботу в шахти. Бідна жінка по залізничній колії пішки прийшла додому. Також відбували покарання Манюк Порфирій і Манюк Василина за те, що були гарні господарі. Важкою була доля Заньковської Надіїі Онуфріївни. Чоловіка забрали на війну, а її засудили, як сім'ю «куркулів». Діти залишилися самі, після звільнення з місць позбавлення волі Надія Онуфріївна повернулася додому, її реабілітували, хоч вона ні в чому не була винна. Така ж доля спіткала Вальковського Омеляна Опанасовича та його дружину Феодосію. Вальковський О.О. помер у тюрмі у Житомирській області, а Федосія повернулася додому та невдовзі померла. Про важку долю Мельник Агафії Василівни мені розповіла Савчук Л.К.. Жінку заставляли здавати поставку зерна, в неї його не було. В 1946 році її засудили і вона відбувала покарання по 1949 рік невідомо за що, а вдома залишилося п'ятеро дітей. Старшу дочку хотіли забрати на шахти. А Куделько Семена засудили за те, що знайшли в нього мішок збіжжя. Він так і не повернувся з місць позбавлення волі. Були також репресовані Крива Василина Миколаївна, Діну Микола Дмитрович, Колесник Василь Іванович. В 1991 році на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року почала проводитися реабілітація репресованих жителів нашої області, зокрема Хотинського району. У даному списку є і вище названі жителі нашого села, (додаток №1 Реабілітовані жертви репресій). Найбільше мене вразила розповідь Веренчук Лідії Василівни (Колесник - дівоче прізвище, 1933 року народж.) Вона розповіла про життя тих часів свідком яких була. Розповідь була довгою, сумною, але водночас і цікавою, бо в книжках про це не прочитаєш. Мій дід, Іван Дорофійович Колесник був гарним господарем, він трудився від ранку до ночі. У нього було гарне господарство: хати, стодоли і стайні - все з каменю. Але з розповідей дідуся я довідалася, що все господарство згоріло в роки Хотинського повстання. Дідові довелося будувати нове господарство. Але не кращою була доля Колесників з приходом радянської влади. Мого батька, Колесника Василя Івановича, (сина мого діда Івана Дорофійовича) заарештували 13 лютого 1946 року на 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна, як «куркуля». Ми з матір'ю були також в небезпеці, бо нас хотіли вислати з села. Постійно двері нашого будинку були закриті, бо за нами слідили. Одного разу з горища я побачила в кукурудзі людину, він мене теж замітив, почав гримати в двері і ми змушені були відкрити. Це був уповноважений з Хотина. Він описав все наше майно. Батькову частину майна забрали у сільську раду. Це - шафа, подушки, скорци, налавники, стіл, стільці, конфіскували весь сільськогосподарський інвентар два стодоли, хату - під сільську раду, забрали корову, коня. Нас з мамою вигнали і ми жили в діда на старому господарстві га переховувалися. Через деякий час нас залишили в спокої. 12 жовтня 1954 року повернувся мій батько з місць позбавлення волі. Відбувши незаконне покарання 8 років 7 місяців і 24 дні, пізніше був реабілітований (додаток №2. Довідка про реабілітацію.) - Нам віддали хату яку забрали під контору колгоспу одну стодолу, а другу стодолу мій син Іван відібрав у 1993році. ( Додаток №3 Рішення № 240/20 від 2 вересня 1993р. «Про виплату компенсації за будівлі та майно Колеснику Василю Івановичу» додається). Нині в цьому господарстві, де жила колись я з батьками живе мій син Іван з сім'єю. - Можливо ще якісь важливі факти тих днів, ви запам'ятали Лідіє Василівно? - Жінка замислилися і розповіла про брата свого чоловіка Івана (додаток № 4. фотографії з Івана Колесника). Я була в той час малою, але чула розповіді про Івана від бабки і діда. Він був найменшим у сім'ї, любив учитися. Після закінчення початкової школи навчався у комерційній гімназії м. Новоселиці. Був веселої вдачі чоловік. Навчаючись в Новоселиці, він познайомився з дівчиною, але його батьки не дуже хотіли цього шлюбу. Та все таки Іван оженився. В них народилася дівчинка, яку назвали Ритою. Іван працював учителем у Недобоївській школі. Сюди були направленні в 1940 - 1941 рр. (коли була встановлена радянська влада) вчителі з радянської України. Уже тоді почалися репресії. Коли почалася війна, то НКВС мав час, щоб знищити багато людей, особливо національно свідому молодь. Іван саме належав до такої категорії молоді і був знищений. Як же це сталося? - Іван пішов у Новоселицю, щоб провідати дружину і дочку, які були у своїх батьків. Люди розповідали, що там він посварився з тестем, який вигнав його з хати і по дорозі Івана перехопили агенти НКВС. Є і інші розповіді, що нібито сам тесть доніс на Івана у НКВС і його арештували. Всіх їх вели у напрямку до Дністра. В Недобоївцях зупинилися біля корчми. Івана побачив ровесник Гріша, який запитав, що сталося, Іван встиг сказати, що ведуть їх на «м'ясорубку». Де їх розстріляли точно ніхто не знає. Ходили чутки, що на якомусь озері. Івану було 27 років, коли обірвалося його життя. Батьки Івана, Іван Дорофійович та Марина Дмитрівна дуже важко пережили втрату свого найменшого сина, не знаючи де покоїться його тіло. В пам'ять другу Микола Козак (друг Івана Колесника є на одній з фотографій в додатку) написав такого вірша Загинув мій друг Далеко десь мій друг загинув, Замученим в кайданах вмер, Та й не знайшли його могилу, Бо лютий кат сліди затер. Затер сліди загладив землю, Колючим терном грунт накрив -Розбите серце українське, Навік в чужих пісках зарив... Сумує місяць, плачуть зорі -Вдень хмари чорні, наче дим, Пливуть сумними... друже, друже, Погас ти дуже молодим. За горду волю України, За рідні гідності права Загинув ти, та не загине Великих прагнень заграва. - А якою була доля дочки Івана Рити, запитую Лідію Василівну? - Дівчинка зазнала великих поневірянь. Не стало батька, а незабаром і матері. Мама вийшла заміж і виїхала до Румунії, де при загадкових обставинах була вбита. Риту дід Іван привіз додому, бабка відмила та відгодувала її. Дівчинка вчилася в школі, потім вступила до медичного інституту в Чернівцях, стала лікарем, вийшла заміж за лікаря Каліна Каланчу. Довго працювали в Чернівцях, виховали і вивчили трьох дітей (нині діти за межами України). Рита і Калін проживають в селі Ванчикауци Новоселицького району. Так, дійсно люди пережили велике горе, підсумовую розмову. Це далеко не повний перелік тих трагічних сторінок історії 1946 - 1947 рр., жителів нашого села. Необхідно продовжувати дослідження, щоб прийдешні покоління знали про горе і біду, несправедливість, які пережили наші односельчани в ті важкі роки.
Висновки
 Отже, проаналізувавши розповіді очевидців, можна прийти до наступних висновків. Населення нашого села в 1946 - 1947 роках пережило важкий період. Велася насильницька хлібозаготівля і не ким-небудь, а жителями села, які були тоді при владі. Також людей примушували до створення колективного господарства. Матеріали, зібрані зі слів очевидців, заставляють нас сьогодні задуматись над минулою історією наших краян. Ми маємо пам'ятати про тих хто був впевнений у своїй правоті боровся за наше краще життя. Важливим є те, що влада хоч із запізненням, але реабілітувала ряд жителів нашого села, цим самим їм було повернуто чесне і'мя, а також забране майно. Кому як не нам відкривати ці сторінки важкої правди, продовжувати літопис славної сторії. Тяжко повертає народ України духовне здоров'я. Жадане й драматичне його очищення, радісне й гірке його воскресіння. Надто багато позаду могил. Надто важкі втрати. І тільки правда здатна зняти наслідки шоку, заподіяного владою. Тільки виповівши минулі страждання, викричавши давній біль, крок за кроком, пройшовши заново хресну путь своєї далекої і близької історії, віднайде себе наш народ, гідний прекрасної долі. Дай Боже, щоб лихоліття голоду не повторювалося ніколи і ніде.
ВКонтакте
Погода
Погода в Україні
Календар
«  Липень 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031

Copyright MyCorp © 2019
Створити безкоштовний сайт на uCoz