Середа, 20.11.2019, 00:17
Вітаю Вас Гость | RSS

Недобоївський НВК

Меню сайту
Наше опитування
Які знання на Вашу думку дає школа?
Всього відповідей: 280
Форма входу
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Контактна інформація

Видатні люди села

 

                                                                    Людські долі, інколи складні

                                                                     І в кожного вона своя.

                                                                     Та хай не підведе нікого, ні

                                                                     Людська велика доброта.

 

 Село Недобоївці знаходиться в Хотинському районі  Чернівецької області на відстані 14 км від районного центру м. Хотина та 56км. від обласного центру м. Чернівці.

 Воно має досить вигідне географічне положення. У селі живуть працьовиті люди, які примножують його здобутки.

 Видатні люди, які жили і живуть у моєму селі, але відомі і за його межами. Це – Дмитро Боднарюк, Василь Козар, Марія Вакарюк, Микола Мусурівський, Іван Гуцул.

        

 

 Це різні покоління.

 Важким і тернистим був шлях їхнього життя. З Василем Козарем я спілкувався ще за його життя, зібрано досить цікавий матеріал. Про Дмитра Боднарюка я дізнався від його рідних та знайомих. Зокрема, багато мені розповів його син Боднарюк Іван Дмитрович.

 Василь Козар і Дмитро Боднарюк пережили дві імперії, чимало випробовувань випали на їхньому довгому життєвому шляху, але вони зуміли вистояти, тому що жили з вірою у краще життя. Це – шановані в селі люди, про яких пам’ятають жителі.

У другому розділі характеризую життєвий шлях Марії Прокопівни Вакарюк, цієї чудової жінки, яку по праву називають «золотою зіркою» району, за її здобутки,  трудовий стаж - 47 років. Це період великої напруженої праці та  досягнення високих результатів. У період трудової діяльності і сьогодні Марія Прокопівна користувалася й користується авторитетом і повагою жителів села, керівників району, області, держави.

 У третьому розділі мова йде про людей які народилися у другій половині XX століття. Це — Мусурівський Микола Іванович, Гуцул Іван Андрійович, які працюють в різних напрямках, але прагнуть одного у своїй праці - красивого й корисного.

Микола Іванович — фермер приватного підприємства «Шарм», голова ради фермерів району. Це трудолюбивий, добрий, порядний, турботливий працівник, який завжди працю ставить понад усе.

Іван Андрійович - художник-живописець, який впевнений, що праця звеличує людину, приносить їй радість і задоволення. Він малює картини у різних жанрах, організовує персональні виставки. Його роботи знають у багатьох країнах світу.

До роботи додаються фотографії, копії документів, газет, де друкувався Василь Козар, копії картин Івана Гуцула, фотографій Миколи Мусурівського, копія грамоти Героя Соціалістичної Праці.

Дана робота може бути використана на уроках історії рідного краю, зборах громадян. Необхідно й надалі збирати по крупинці матеріали про видатних людей села, щоб залишити нащадкам цікаві розповіді про жителів, які творили і творять для благополуччя села.

 Життєвий шлях Дмитра Боднарюка і Василя Козаря – успіхи і поневіряння.

Дмитро Боднарюк народився 11 лютого 1911 року в селянській родині. Батько і мати,яких звали Степан і Марина, жили і працювали в Недобоївцях, обробляючи землю. Через скруту в сім'ї, відразу після народження Дмитра, батько Степан їде в Канаду на заробітки, там він відкрив бізнес, невдовзі розширює його і починає добре заробляти. (Фотографія,додаток №1)

 Мати  -  Марина  -  виховувала Дмитра, а також брата Григорія сама. Дмитро допомагав матері по господарству і завжди був біля неї. У 1932 році він женився і створив свою сім’ю.

 У цей час у його батька в Канаді почалися проблеми з бізнесом. Завод, який він збудував, згорів до тла. Достеменно ніхто не знає причину загорання, але, можливо, що це був підпал. У 1939 році Степан повертається додому із  тяжкою недугою - задухою, яку він «отримав» від переживань. Для своїх дітей і онуків Степан привіз багато добра з Канади, чим дуже допоміг Дмитру і його молодій дружині. Проживши ще близько двох років, через важку хворобу він помирає.

Після одруження, у 1933 році з'являється на світ син-первісток Дмитра, якого назвали Іваном. В цей час Дмитро закінчує 7 класів румунської школи, що на той час було дуже престижно, важливо, і вкрай рідко.У 1938 році - з'являється друга дитина в сім'ї Боднарюків - Василина.

 28 червня 1940 року в село Недобоївці прийшла радянська влада, яка протрималася до 22 червня 1941 року. Більшовицька влада, знаючи про авторитет Дмитра Боднарюка, призначила його на посаду голови сільської ради в Недобоївцях.

 Але 22 червня 1941 року почалася Велика Вітчизняна війна. І румунські війська знову окупували ці території. Солдати заарештували  Дмитра, тиждень водили його по селі, питаючи думки людей про нього, шукаючи компромат, щоб розстріляти. Але ніхто не сказав ні єдиного поганого слова про нього.

 Ганна - дружина Дмитра - дізнавшись про арешт чоловіка, бере на руки доньку і малого сина та йде до сільської ради дізнатися, що сталося. По дорозі надлетів літак і скидав бомби над селом, і напевно зачепив будинок сільради. Прийшовши на місце, Ганна побачила тільки руїни цієї будівлі, тому повернулася в розпачі додому.

 Через деякий час румунський вантажний автомобіль з 15-ма румунськими солдатами і 2-ма офіцерами  привезли Дмитра додому і почали допитувати у його ж власному будинку. Також допитували і знущалися над євреями села в будинку Боднарюків.

Після цього, Дмитра забрали в румунську армію, це був серпень 1941 року. У 1943 році, в ході докорінного перелому у війні, його відпустили додому.

 У 1944 році в Недобоївцях був створений колгосп імені Надії Крупської, Дмитра було призначено головою колгоспу, де він пропрацював до 1945 року, в цьому ж році у сім’ї народилася друга донька Надія. Потім його перевели в село Санківці, де він працював секретарем сільради.

 Наступили голодні 1946 - 1947 роки. Але через те, що мій прадід був активістом і впливовою людиною, його сім’ї кожного місяця видавали по 16 кілограмів пшениці, що рятувало їх від голоду, а також дружина - Ганна, їхала у Станіславську область, продаючи скорци, різні речі і отримувала продукти харчування, тому сім'я Боднарюків, не знала голоду.

 Працюючи секретарем сільської ради в Санківцях, Дмитру запропонували вступити в партію, або ж його звільнять з роботи. Будучи чесною, порядною людиною, він відмовився, тому через це у 1949 році його звільнили, але головне те, що перемогла чесність, порядність. Дмитро працював заготівельником худоби до 1951 року.

 На початку 1951 року Дмитра призначають рахівником Недобоївської сільської ради. Не пропрацювавши й року на цій посаді, його призначають секретарем, він виконував цю роботу до березня 1955 року. На той час у селі було мало грамотних людей, хто міг би керувати селом, а  у Дмитра такі задатки були. Його обрали головою сільської ради.

 9 березня 1955 року відбулася перша сесія четвертого скликання Недобоївської сільської ради Хотинського району Чернівецької області, де депутатом Рашківським Тимофієм Івановичем було внесено пропозицію обрати головою сільської ради Боднарюка Дмитра Степановича. Дана пропозиція була підтримана депутатами (копія протоколу №1 додається, додаток № 2).

 Дмитро Степанович виконував обов’язки голови сільської ради з 1955 по 1957 роки. Це були важкі роки, тому що потрібно було виконувати всі вказівки вищестоящих органів влади. Часто доводились нездійсненні плани, давались накази, які суперечили моральним цінностям та свободі людей.

 Так, читаючи протокол №1 засідання виконавчого комітету Недобоївської сільської ради депутатів трудящих Хотинського району Чернівецької області УРСР від 8 лютого 1957 року, знайомлюся з питанням порядку денного «Про хід виконання плану оргнабору та переселення в першому кварталі 1957 року». Мова йшла про те, що необхідно було направити на роботу в шахти Донбасу вісім сімей з нашого села. Але, як констатували факти члени виконкому, план не було виконано, тому що люди не хотіли нікуди їхати, хоч в рішенні вказано на недостатню роз’яснювальну роботу серед жителів села (копія протоколу №1 додається, додаток №3).

 Голова сільради не хотів іти проти волі своїх односельчан, а навпаки допомагав їм уникнути переселення.

 Партійні та державні органи не підтримували таку політику голови сільради і в кінці 1957 року Дмитро був знятий з посади. Він знову стає рахівником, пропрацювавши на цій посаді з червня 1958 по грудень 1965 року. У 1965 році він залишив роботу у сільській раді і працював у сільському споживчому товаристві до 1971 року.

 Після виходу на пенсію він не полишав громадської роботи. Завжди цікавився життям села, подавав цінні пропозиції. Запам’ятався жителям нашого села, як добрий, щирий, чесний, правдивий, грамотний односельчанин, який прагнув добра, злагоди, благополуччя всім людям.

 Помер Дмитро Степанович 2 серпня 1987 року.

  Тернистим і нелегким був життєвий шлях Василя Козаря, який народився 7 листопада 1918 року в селі Недобоївці.(Додаток №4, фотографія). У 1926 році хлопець поступив у перший клас місцевої школи і навчався до 1930 року. Вчився добре, розмовляв румунською, вчитель завжди ставив його у приклад, інколи дозволяв займатися з учнями. Вивчали літературу, математику, читання, письмо, закон Божий. Навчання велося румунською мовою.

‒ Мені дуже були до душі вірші румунського класика Емінеску, але місцевий священик дуже мене ненавидів, бо я один був у школі з сім’ї баптистів. Коли відбувалася Хотинське постання 1919 року, то в село приїхали американські місіонери з благодійною метою. Вони проводили агітацію щодо вступу в баптисти. Мій батько в 1910 році був у Америці, через рік приїхав привізши з собою Біблію кишенькового формату «Новий Заповіт». Він перший, у 1924 році, прийняв  хрещення у селі Ставчани і став баптистом. У нашій  хаті почати збиратися люди.

З 1930 р. по 1936 рік я був вдома, багато читав, готувався до вступу у Бухарестську духовну семінарію. У 1936 році вступив на навчання. Нас готували проповідниками і місіонерами. Серед слухачів даного навчального  закладу ходили чутки, що  всіх мають відправити в Росію проводити місіонерську діяльність.

Я провчився 1,5 року, одного разу приїхав представник з Америки, всіх зібрали і сказали, що серед нас є юда. Та конкретно ні на кого не вказали Я підійшов до свого друга Бурлаки з Новоселиці і сказав: «Ідемо на пари». Він відповів: «У мене є для тебе білет, і я повинен тебе супроводжувати до поїзда й відправити додому». Я дізнався, що на мене було спровоковано донос. В доносі було сказано, що я засуджую окупацію Румунією Бессарабії, симпатизую Росії і чекаю, що вона прийде і вижене румунів,  читаю багато російської літератури, знаю багато віршів Пушкіна і Шевченка напам'ять.

У першій половині 1938 року прийшов додому і поступив на навчання заочного відділення Хотинського ліцею. Навчався до вересня 1939 року. Восени цього ж року мене забрали в румунську армію й призначили сержантом. Я був слухняним, гарно писав і мене пізніше призначили писарем.

В 1940 році Радянський Союз виступив з ультиматумом до Румунії віддати йому Бессарабію. Нас зібрали на площі і оголосили, що хто хоче повернутися додому, то можуть бути вільні. Спочатку ніхто не виходив вперед. Я не побоявся й вийшов, а за мною до 100 військовозобов’язаних.

 У 1941 році, на третій день війни, мене призвали в армію. Нас привезли в село Колінківці, звідти на Хотин. Таких як я було біля 1000 мобілізованих. Усіх направили на Кам’янець-Подільськ, потім поїздом до Житомира, а звідти пішки, лісами на Київ, бо німці швидко наступали. Ми добиралися з дуже великими втратами. В боях був поранений.

Влітку 1942 року прийшов наказ, що всіх військовозобов'язаних із західних областей України направити у глибокий тил. Нас направили на шахти в Новокузнєцьк. Пригадую такий випадок на шахті. До нас заслали провокатора, який почав говорити, що немає порядку, війна програна Сталіним і т.д. Усі уважно слухали, але ніхто нічого не говорив. Десь через пів місяця мене кличуть в «третій дім» (будинок для ворогів народу) Мене привели на третій поверх. Сидить начальник й питає: «Ти шахтар?». «Так,»-відповідаю. «Розказуй про себе все, лише правду»,- говорить він. Я розповів все від школи аж до навчання в Румунії. Десь через три місяці мене кличуть знову. Начальник посміхається і каже: «Ви правду казали, нам підходите, будете доносити, що робиться на шахті.» Я промовчав. Так я працював на шахті аж до 1949 року.

У липні 1949 року повернувся додому. Але й тут не мав спокою. Я любив слухати всі новини, що відбувалися в державі, у світі. У мене було радіо на батарейках. На мене донесли два секретарі комсомольської організації. Словінський Михайло - секретар комсомольської організації колгоспу «Червона Буковина»; Тодосійчук Василь - секретар комсомольської організації - імені Н.Крупської. Вони написали, що слухаю голос Америки. Мене заарештували, привезли в Хотин. Там дуже кричали, що я ворог народу й потрібно розстріляти. На суді спитали чим я займався в шахтах. Я сказав, що видобував вугілля, а також зібрав багато матеріалів про те, як фашисти знущалися над людьми й хочу написати книгу «Проти фашизму й війни». Суд виніс рішення направити мене в психіатричну лікарню, що і зробили. Мене там хотіли вбити, але я не спав. Коли підісланий вбивця замахнувся на мене, я схопив його за руку. У цей час підійшли наглядачі й таким чином я залишився живий. Мене направили під нагляд батьків. У той час я уже писав вірші. У 1974 році весною я направив збірку віршів у Київ. Але всі вірші направили в КДБ, а мене знову взяли під арешт. Довго перевіряли, дійшли аж до румунських архівів. На кінець з мене зняли підозру, бо в румунських архівах знайшли дані, що я був патріотом Бессарабії, люблю читати Пушкіна: знаю багато віршів Т. Шевченка. Після цього в газеті «Літературна Україна» за друге липня 1974 року надрукували один із моїх віршів».

 Через рік, а саме 23 листопада 1975 року, в газеті «Радянська Буковина» було надруковано ряд віршів Василя Олексійовича ( Додаток №6). У листопаді 2008 року Василь Олексійович відзначив своє 90-річчя від дня народження. Саме в цей час вийшла з друку збірка його віршів під назвою «Пектораль»

Багато його віршів друкувалося на сторінках районної газети. Василь Олексійович працював над спогадами свого життя і писав книгу «Моя Голгофа», але так і не дописав її, тому що його життя обірвалося.

 Перша зірка району, золота

Це був липень 1952 рік. Район облетіла радісна звістка. Ланковій Недобоївського колгоспу Марії Вакарюк присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. (Додаток №8; фотографія.), (додаток №9 грамота Героя Соціалістичної Праці).

Хто ця жінка, який її трудовий та життєвий шлях?

Народилася вона в багатодітній сім’ї  Прокопа Соколюка 1 жовтня 1923 року. Батьки жили бідно, вони не могли на тридцяти шести сотках прогодувати одинадцятеро дітей. Діти йшли у найми, щоб якось прожити. До 1940 року і Марія працювала у господарстві батька та наймалася на різні роботи. З 1940 року по 1946 рік працювала у батьків свого чоловіка Вакарюка Івана Леонтійовича.

У 1946 році у селі створився колгосп. Марія однією з перших почала тут працювати. Спочатку рядовою колгоспницею. Наполеглива праця не залишалась непоміченою. Її призначили ланковою. І не помилилися. Уже в 1951 році її ланка одержала по 24,5 центнера жита. Указом Президії Верховної Ради СРСР за високі врожаї сільськогосподарських культур державними відзнаками нагороджено 14 колгоспників району. Серед них медаллю «За трудову доблесть» - Вакарюк Марію Прокопівну. І ось новий указ, як я говорив з самого початку, про нагородження, уже в 1952 році «Присвоїти звання Героя Соціалістичної Праці Вакарюк Марії Прокопівні – ланковій колгоспу «Червона Буковина», Хотинський район, яка одержала врожай цукрових буряків 673,6 центнерів з гектара на площі 5 гектарів».

Це була найвища оцінка трудової звитяги колгоспниці. Ніхто в районі, на той час, ще не був удостоєний такої високої нагороди.

Це був ранній час. Марія Прокопівна була вже в полі й нічого про нагороду не знала. Вони всією ланкою обробляли посіви цукрових буряків. На поле на коні під’їхав тодішній голова колгоспу Тимофій Іванович Рашківський.

- Дівчата, - радісно промовив він, - закінчуйте сьогодні роботу. Швидко - до мене.

Його оточили колгоспниці. Він повідомив про Указ і поздоровив Марію Прокопівну з високим званням.

«А потім був мітинг - згадує Марія Прокопівна - зібралося до півтисячі земляків та гостей з інших сіл району, щоб розділити мою радість».

Будучи кавалером Золотої Зірки, Марія Прокопівна продовжувала працювати в полі.

«А що спонукало вас піти вчитися?» - запитую у співрозмовниці? Необхідні були знання, щоб добиватись високих врожаїв,» - усміхнено відповіла героїня.

Марія Прокопівна в 1953 році вступила до Чернівецької сільськогосподарської школи по підготовці голів колгоспів, в 1956 році закінчила повний курс названої школи по спеціальності «агрономічна служба» й очолила дану службу у своєму колгоспі. Але на цьому вона не зупинилася. В 1959 році Марія Прокопівна вступила до Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту і в 1965 році закінчила повний курс названого інституту по спеціальності «Агрономія». Ці дані взяті з її дипломів.

- Чи важко було вчитися? Адже у вас була нагорода?

- Звичайно заочне навчання давалося важко, але я старалася долати труднощі.

Хочеться відмітити, що протягом усіх років навчання Марія Прокопівна ніколи не одягала « Золоту зірку», але результати у неї добрі і відмінні по тодішнім критеріям оцінювання. Тільки на випускний у інституті вона прийшла з Золотою Зіркою. Це було здивуванням і для студентів і для викладачів.

Марію Прокопівну поважали і поважають односельці за скромність, працелюбність, уміння допомогти, порадити. Її двічі обирали односельчани головою сільради. Перший раз з 1959 по 1962 роки, другий – з 1972 по 1978 роки (Копія трудової книжки, додаток №10).

Більше дев’яти років несла вона цю почесну й нелегку ношу. Потрібно було працювати в різних напрямках. Громадське і приватне господарство, культурно-освітня робота, сільське будівництво, скарги, заяви, пропозиції - все це потрібно було охопити. За її головування було побудовано нове приміщення сільради, велику увагу вона приділяла колгоспному будівництву. Слідкувала за ремонтом доріг, життям багатодітних та малозабезпечених сімей.

Але крім роботи Марія Прокопівна була і є гарною господинею. Удома завжди був порядок:  наварено, одяг праний, доглянуто господарство, вона встигала скрізь. Крім того у неї була велика громадська робота, а також вона була делегована жителями Буковини до складу Всесоюзного комітету жінок.

Було у цієї чудової жінки своє захоплення. Вона дуже любила вишивати. Ввечері, коли позаду залишилися всі денні турботи, Марія ІІрокопівна розкладала кольорові нитки. Брала в руки білосніжне полотно. З-під її вправних рук з’являлись на рушник яскраві троянди, ніжні гладіолуси, пурпурові гвоздики. І сьогодні вона береже ті рушники, беручи ніжно їх в руки, згадує молодість, турботливі дні, шану від людей.

Я слухав далі розповідь цієї чарівної жінки і подумки милувався її великим життям.

Але розповідь продовжувалася і я дізнався, що вийшовши на пенсію, Марія Прокопівна продовжувала працювати. 3 1979 року по 1993 рік – завідуюча дитячої дошкільної установи с.Недобоївці. Дитяча установа була без опалення, не устаткована. Протягом семи місяців ця невтомна жінка, разом із головою сільської ради Давньою Марією Олександрівною, провели парове опалення дитячої установи, самі шукали батареї, труби, працівників. Для спалень було закуплено двохярусні ліжка, придбано необхідну білизну. Для зберігання овочів, фруктів та іншої продукції було викопано підвал, для забезпечення водою - своя криниця. Разом з сільською Радою було здійснено добудову дитячої установи, що дало можливість розмістити третю групу, а підвальне приміщення використано для занять фізкультурою. Весь період своєї роботи в дитячій установі Марія Прокопівна турбувалася про людських дітей, як про своїх.

Моя розповідь про цю роботящу, щиру, добру, турботливу жінку завершується. Але хочеться ще сказати, що 1 жовтня 2008 р. Марія Прокопівна відмітила своє вісімдесятип'ятиріччя. З цим поважним ювілеєм її вітали районна рада, адміністрація, обласні служби, були вітання із Києва. Ця історія про працьовиту, чесну і справедливу жінку - першу зірку району Марію Прокопівну Вакарюк, яка на порозі свого дев’яносторіччя. Вона і сьогодні переймається життям села, цікавиться справами школи, питає, чи ведеться будівництво нової школи. Була і є невтомною працівницею.

 

Мистецтво й садівництво – красиве і корисне

 

Село славиться видатними людьми, які вийшли з стін Недобоївської школи. Славна сторінка літопису розкриває талант художника нашого села Гуцула Івана Андрійовича, який народився 25 січня 1959 року в селі Недобоївці Хотинською району Чернівецької області. 1966 по 1974 рік навчався в Недобоївській середній школі, одночасно відвідував Хотинську художню школу. Захоплення живописом визначило подальшу долю Івана. Тож після школи вступив до Одеського художнього училища ім. М.Б.Грекова і в 1978 році отримав фах викладача малювання та креслення (живопис).

Та не обмежився Іван Гуцул викладацькою роботою. Добре пам'ятаючи уроки своїх вчителів Лози та Єгорової, Іван багато та наполегливо працює над вдосконаленням своєї майстерності, прагне створити ті картини, які давно бентежили його серце, які ще в задумі стали невід’ємною часткою його самого.

   

І успіх не примусив себе довго чекати. Розпочинав з участі в обласних та всеукраїнських виставках. З 1990 по 1999 рік майже щорічно відбувалися такі виставки і щоразу невід'ємною часткою їх експозиції були роботи Івана Гуцула.Та справжній тріумф для художника- це його персональні виставки. Протягом 1994 - 1997 рр. неодноразово організовувались виставки Івана Гуцула в Німеччині (Дрезден, Мюнхен, Бадбефісен, Ауріх, Кльоменбург), Голландії (Крьонінген), Австралїї (Мельбурн).

Художник працює в галузі станкового малярства (пейзаж, натюрморт, портрет). З 1999 року — член Національної Спілки художників України. Спираючись на традиції реалістичного живопису XIX ст., він створив цілу низку краєвидів, які відзначаються високою професійністю і майстерністю, поетичністю світосприйняття й відтворення рідної йому природи, тонким відчуттям кольору.

Серед кращих творів Івана Гуцула - пейзажі «Перед дощем» (1991 р.), «Млин» (1995 р.), «Вечір» (1997), «Надвечір’я», «Карпати», «Осіння дорога» (всі - 1998 р.), «Берізки» (1993), «Зимовий ранок» (1990), (Додатки №12)

Роботи художника знаходяться в музеї генерал - губернатора Канади  в місті Оттава, в галереях України, Німеччини, Австралії, Франції, Голландії, США, Канади та інших країнах.

Іван Андрійович добра, чесна, порядна людина. Він дуже добрий батько. Разом з дружиною Лідією виховують трьох дітей. Оксана закінчила ЧНУ педагогічний факультет, спеціальність музика. Тетяна - Полтавську стоматологічну академію, лікар-стоматолог. Син Віктор - студент Кам’янець-Подільського університету педагогічного факультету. Він також виставляв свої роботи в Болгарії на міжнародному дитячому фестивалі, та разом з батьком брав участь у виставці «Скандинавська хвиля» – Фінляндія.  

Іван Гуцул часто виїжджає у відрядження до Німеччини. Там він організував художню школу «Ренесанс», в якій навчалося протягом десяти років до двісті дітей, вісімдесят з них стали випускниками. У 2012 році було проведено на базі його школи державну інтеграційну програму, в якій взяло участь до ста дітей семи-восьми річного віку. Художник запропонував їм малювати, як вони уявляють свою Батьківщину. Знято відеофільм (диск додається)

Іван Гуцул писав портрет екс-бундес президента Німеччини Крістіяна Фольфа. Його роботи були представлені в цьому році на виставці у Фінляндії – «Скандинавська хвиля», де він отримав Гран-прі(копії грамот, додаток №13). В листопаді 2012 року відбулася його виставка в Чернівцях.

У даний час Іван Андрійович працює викладачем Кам’янець-Подільського університету імені Івана Огієнка. Викладає спеціальні дисципліни: малюнок, живопис, техніка графіки та малярство. Також художник не забуває про наукову діяльність. Він завершує написання кандидатської роботи на тему: «Мистецька і педагогічна діяльність подільського митця Володимира Гагенмейстера». Планує у 2013 році захистити дану роботу. Іван дуже порядна людина, займається благодійністю, надає допомогу одиноким пристарілим людям, виступає спонсором.

Іншою постаттю села є Микола Мусурівський, який народився 26 листопада 1955 року у селі Недобоївці (Додаток №14 фотографія, Мусурівський з сім’єю). З 1962 по 1972 рік навчався у Недобоївській середній школі. У 1974 році був призваний до армії, проходив службу до 1976 року.

З 1976 року почав трудову діяльність у місцевому колгоспі. Доводилось працювати на різних роботах. Згодом вирішив, що потрібно піти вчитися. Навчатися після школи стаціонарно у нього не було можливості. Тому у 1988 році він вступив до Чернівецького державного університету на економічний факультет (заочно), який закінчив у 1993 році по спеціальності планування. Микола Іванович любить землю, тому вирішив присвятити себе сільськогосподарській праці.

    

Із розпадом колгоспного господарства, він організовує приватне підприємство «Шарм», що є провідним у садівництві Хотинського району. Спочатку вирощував різні сільськогосподарські культури - зернові та овочі. Але на душі було неспокійно, йому ніби чогось не вистачало, весь час поривався до нового, незвичайного. Він добре знав з дитинства, що                Хотинський район має сприятливі умови для розвитку садівництва. Тому вирішив остаточно, що його приватне підприємство «Шарм» буде займатися вирощуванням плодових

. Микола Іванович добре знає, що без наукової основи успіху не буде. Він постійно працює з науковцями, які добре знають систему садівництва. Біля 5-ти разів на рік в районі, на базі фермерських господарств, проводяться всеукраїнські та міжнародні семінари. їх проводить корпорація «Дністер», яку очолює генеральний директор Михайло Бабій та представники фірми по продажу препаратів для захисту рослин. Частими гостями садівників Хотинщини є професори Уманського державного аграрного університету Олександр Мельник та Юрій Яновський.

Микола Іванович розповідає далі, що на початку травня кожного року він бере участь у міжнародному семінарі «Квітучий сад», який проводиться в м. Умані. Крім того садівники з інших країн приїжджають у район з метою побачити чи є зміни у діяльності наших фермерів.

Микола Іванович розповів, що в серпні 2007 р. у його фермерському господарстві побувала група садівників з Польщі під керівництвом професора Макоша. Вони побували в багатьох країнах світу, зокрема: Аргентина, Нова Зеландія, Китай, Чилі та інші. Мета приїзду в наш район, переконатися, що робиться в галузі садівництва. Були здивовані, що є вагомі зміни. (Додаток №15, з польського журналу «NASTO ogrodnicze»).

В цьому ж журналі є фотографія Миколи Мусурівського,  професора з Польші Макоша та голови Хотинської районної ради Григорія Макаровича Тимчука, сад фермера (Додаток №16)

- А чи їдете ви в інші країни, по обміну досвідом?

- Я часто буваю в європейських країнах, зокрема в Італії, Німеччині, Бельгії, Голландії, Австрії. Угорщині, а найчастіше в Польщі. У них одержав велику школу досвіду по догляду та вирощуванню яблунь і груш. Особливо цікавлюся препаратами захисту рослин, виписую польським журнал, який називався вище, веду переговори по телефону з питань садівництва з колегами європейських країн.

Цього року на Хотинщину приїжджала асоціація молодих працівників з Польщі. В серпні цього року, на запрошення професора Peter Van Arke , я побував у Голландії, а в листопаді на запрошення фірми «BASF» відвідав Італію.

За свою працю і досягнення в сільському господарстві Микола Іванович нагороджений трудовою відзнакою «Знак пошани», ювілейною медаллю «Двадцять років незалежності України», почесними грамотами Міністерства аграрної політики та продовольства України, а також Чернівецької обласної державної адміністрації. Він є лідером агропромислового комплексу України. Про діяльність його фермерського господарства «Шарм» є опис у книзі – «Агропромисловий комплекс України, сьогодення та майбутнє».

Микола Іванович добрий сім’янин, у нього народилася донечка Софійка, якої він довго чекав. Він займається благодійною діяльністю. Кожного року завозить зерно учасникам Великої Вітчизняної війни, постійно надає спонсорську допомогу дитячій установі, допоміг учасникам місцевої школи грошима, які брали участь у Всеукраїнському турнірі «Юних істориків» в 2007 році,надає допомогу одиноким і пристарілим.

Розповідь про людей, які творять красиве і корисне підійшла до кінця. Обидва працьовиті, скромні, доброзичливі, людяні, їх справи приносять радість і задоволення всім хто їх знає.

ВКонтакте
Погода
Погода в Україні
Календар
«  Листопад 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

Copyright MyCorp © 2019
Створити безкоштовний сайт на uCoz